Квітна капуста для Іди
– Мама не любить мене, тому я з’їхала з тієї квартири, - пробубнявила Іда, вклавши в долоні своє худеньке обличчя.
– Чому так думаєш? – питаю я.
– Зачиняється у своїй кімнаті. Від мене. Коли їсть, дивиться телевізор або просто втикає.
Я дивлюся на худенькі зап’ястя Іди і думаю, як можна від неї зачинитися, а головне: для чого? Іда зі своїми пухнастими віями та набік заплетеною косичкою виглядає п’ятнадцятирічним підлітком. І поводиться, як підліток. Її хочеться пригорнути, погладити по голові, зрештою поцілувати. І моя рука вже на її волоссі. Іда висмикується:
– Вона зі мною не говорить. А на роботі спілкується з читацькими замовленнями, ліфтом та книжками. На весь ярус книгосховища — сама.
– Це бібліотека?
– Ага. Та, що біля СБУ.
Іда в мене зовсім недавно. Я дав оголошення про те, що здаю кімнату для хлопця, а в двері постукала вона. Ну, з моєю зарплатнею не доводиться вибирати, та й ідея мені сподобалася, чесно кажучи, більше. Ніколи б не подумав, що вона в перший же вечір опиниться в моїх обіймах. Так, я спитав у неї паспорт, а як же. Їй 22. Тому ніяка це не стаття, ні. Вона студентка педуніверситету, так. Ну, і після вчорашнього я не зможу брати плату з неї… Доведеться викручуватись самому. Добре, поговоримо потім... Дзвони.
Іда допиває на кухні її зелений чай, а я розмовляю у захаращеному всяким непотребом коридорі. Поки говорив, перечепився через її господарську картату сумку із чимось твердим. Мабуть, її книжки.
– Це не моя квартира. Я її знімаю в Ігоря, – голосно пояснюю їй уже з коридору, наближаючись до дверей кухні. – Він чи то сантехнік, чи то слюсар – не скажу точно. Коли щось виходить з ладу, він ремонтує. Це зручно. Знімаю квартиру разом з книжками і мотлохом. Тут багато історичної літератури. Для журналіста це…
Так, я журналіст. Фрілансер. Це означає, що я можу до обіду спати, а новини писати в решту вільного часу. Однаково в нашому місті зранку нічого не відбувається, усе найкраще стається після обіду. На події, чесно кажучи, тут не густо, тому доводиться… як би це точніше сказати…е… їх створювати. Хтось створює події, коли влаштовує якусь акцію протесту чи мистецький захід. Фестиваль їжі та води, або мітинг на кшталт «Скільки можна кричати на дружину?» або «Виплюнь палець!». У нас якось депутат облради відкусив охороннику пальця. Здається, це був вказівний. Ну якісь такі події відбуваються, але рідко. Я ж створюю події словом. Спочатку було слово, а потім діло. Навіть, коли нічого не сталося, ніякий місцевий ідіотичний закон не прийняли, мені потрібно на день написати чотири-п’ять новин. Уявляєш? Чотири-пять новин про місто в провінції! Це майже нереально. Норма — моя особиста, бо мені платять за них поштучно. І щоб розрахуватися за квартиру, сплатити комунальні рахунки, купити їжі на щодень, доводиться багато писати, і часом — з голови. А там у мене завжди щось відбувається. Це не така вже й проста робота, як може здатися, і до того ж невдячна. Вигадати новину – означає написати текст, який вписується в очевидність буття, у потік новин, щось водночас і схоже на правду, і щоб тебе не «попалили». Якби наш депутат не відкусив палець, то це треба було вигадати. У сюрреалістичні речі легко віриться, легко й радісно. Але будь-яка вигадка має бути умовно законною, щоб за це не посадили. А ще — цікавою, бо інакше мій роботодавець — це солідний портал «Всеукраїнська правда» — просто не опублікує нудний матеріал, приміром, про гурток пенсіонерів, що збирається в бібліотеці по четвергах. Країні байдуже до гуртка пенсіонерів, якщо вони там підпільно не виготовляють ковбасу або не вирощують марихуану? Отож бо. І якби я писав нудні тексти, я би просто смоктав лапу.
Ні. Мені не соромно. Я ж не беру хабарів, як можновладці, не продаю людей чи їхні органи, і навіть ні в кого не краду. Я продаю ідеї, гострі та прекрасні у своїй цілісності. І вони нікому не шкодять. Я роблю новини з повітря. Існує негласний журналістський принцип «тільки погані новини – хороші новини». Хоча свій приватний критерій я сформулював би таким чином: вдався той текст, про який хочеться пліткувати. У будь-якого тексту має бути внутрішня драматургія, і в новини теж вона має бути. І в цьому я вже не журналіст, а художник. Ще один із основних критеріїв художнього твору — це правдивість. Не правдоподібність, а саме правдивість, так. Якщо моя новина не вибивається з-поміж інших, не виглядає притягнутою за вуха, знаходиться в правильному контексті, але водночас і засмоктує в свою суть, то вона правдива. Ну, добре, це художня правда, але ж правда. Утім, існують правила безпеки, бо ж завжди може знайтися хтось такий, хто захоче подати до суду за наклеп. Тому це ду-у-уже відповідальна робота. А про славу та авторські права можна забути, як і про те, щоб видати ці тексти окремою книжкою. Поетична збірка «Новини Донбасу», уявляєш, ну, або «Абрикоси Донбасу» — із новинами всередині. Ніякої сатисфакції, окрім скупого гонорару — на квартиру, комунальні рахунки, їжу та одяг із секондхенду.
– Ідо, я вийду!
Вийду по новини. Може, щось вполюю.
***
На дворі мокро через цей безглуздий радісний дощ, а я без парасольки. Покупці Центрального ринку пересуваються перебіжками, і спиці їхніх парасольок потрапляють мені мало не в вічі. Якщо не тикнуть, то заллють холодного дощу за пазуху.
Ходити на ринок я люблю більше, ніж у супермаркет, бо там де є метушня, можна стати випадковим свідком скандалу або крадіжки, а значить спіймати новину. А ще мене ваблять ці ряди з лакованими овочами і фруктами. За ними — м’ясний павільйон, де тітоньки припрошують купити ошийок, грудинку, щось там іще... але найбільше люблю столи з тельбухами. Якщо комусь смакують нирки, які мають ніжну структуру із віддаленим солодкуватим присмаком сечі, то я не я не прихильник уринотерапії, навіть у такому вишуканому вигляді. Це якесь дублінське гурманство, чесне слово. Або графоманство. Мені найбільш до вподоби свиняча печінка. Якщо купити правильну, раніше не заморожувану, тобто майже теплу печінку, то після приготування вона просто тане в роті. Ця печінка має гіркувато-солодкий присмак і зернисту структуру. Таку ювелірну огранку, як печінка, мають хіба зернята чорнозему, на якому кілька років росли бур’яни, а земля «гуляла». Або соти, налиті золотистим медом. Земля, мед і недавно видобута з поросяти, але вже засмажена печінка.
Печінка є лише в одної тітки, яка виглядає так, ніби щойно повернулася із СССР. Пухка, як ромова бабка, із рожевим рум’янцем на налитому лоєм і дещо безформенному обличчі, у ситцевому платтячку по литку та на голові в білому ковпаку à la продавщиця радянського дефіциту. Блискучим ножем вона відтинає мені шматок у півкілограма і ляпає його в прозорий кульок.
– А крові не хочеш? — трусить мені перед очима балоном, крізь який видно цю брунатну аж чорну рідину зі згустками. Тут поряд у мисці лежать і кишки для ковбас. — Додаси сюди склянку молока і відвариш гречки. Щоб ковбаска була м’якою.У мене від вигляду цієї юшки все в животі перевертається, хоч би не блюванути, хоч би… хух, лимони. Це в мене дитяча травма. Мій дядько, Ґолеґа, має власне господарство, тримає птицю, корів і свиней, та кілька разів на рік випиває кружку ще теплої крові від щойно зарізаного кабана. Свіжу кров, уявляєш? Які в цій країні можуть бути вегетаріанські кав’ярні, коли по українських селах п’ють свіжу свинячу кров? Звісно, ця практика не така вже поширена, але живуча. Але кров як тема для новини не підходить. Принаймні, не цього разу… Так, передзвоню. Ще пошукаю дещо.
На овочевих рядах красується квітна капуста, схожа на око якоїсь велетенської тварини чи на мозок. Може ж бути рослинний мозок? І про що ти думаєш, капусто тим мозком? Може, про те, що якийсь римський правитель відмовився від влади у пік розквіту своєї імперії , щоб вирощувати отакі-от квітки. Я візьму тебе для Іди, вона ж мала читати Кортасара, і їй сподобається.
А для новини потрібно щось близьке до народу, бо ж не роман я буду писати. Люди прагнуть хліба і видовищ, хліба і видовищ. Тітонька у віконце кіоску мені подала житню хлібину, і я попросив у неї ще одну, якусь найбільш популярну. Вона дала довгий буханець хліба «Український». Коли тітонька встромляла його в прозорий кульок, як у презерватив, я вже знав, про що буде моя сьогоднішня перша новина.
***
– Дивися, я тобі квітку приніс. — вручаю Іді капусту. Іда зиркає з-під лоба, бере мій букет, захлопує ноутбук, взувається, хапає сумку, кидає букет до сумки (для чого воно їй в сумці?), хвилини три щось у ній шукає, пробігається квартирою і знаходить ключі в кухні на підвіконні.
Всеукраїнська правда,
6 квітня 2014
13:41
Луганчанка знайшла в хлібі дохлого щура
Вчора, 6 квітня, луганчанка знайшла щура прямо в буханці хліба «Український», що купила в кіоску на Центральному ринку в Луганську.
Шура, запеченого в хлібі, жінка та її дорослий син знайшли, коли вже з’їли півбуханки. Тварина була запечена знизу виробу місцевого хлібо-пекарського комбінату «Луганськхліб».
Сьогодні вранці хлопця госпіталізували в лікарню із діагнозом «інтоксикація». Постачальники від товару відхрещуються, а в санепідемстанціїї, до якої звернулася постраждала, запевняють, що немає причин для хвилювань: щур пропечений добре.
«Всеукраїнська правда» проводить журналістське розслідування щодо щура в хлібі.
Стрічка новин рясніє червоними виділеннями. У без кінця мелькає «Луганськ… у Луганську…». Що це коїться? Хто тут працює? Вони прислали свого кореспондента? Мені не довіряють?
Всеукраїнська правда,
6 квітня 2014
13:17
У Луганську сепаратисти захопили СБУ
У Луганську сепаратисти штурмом взяли СБУ, вибивши двері та вікна. Про це повідомляє інтернет-видання «Східний варіант».
«Мітингувальники пробралися на другий поверх і почали трощити вікна величезними цеглинами. Кілька «активістів» залізли на карниз будівлі. Біля входу в будівлю валить дим: пішли в хід димові шашки. Також на місце прибув реанімобіль», - йдеться у повідомленні очевидця.
***
Коли це сталося, жодного кольору, окрім червоного, не було. Дуже багато світла. Білого. І червоні предмети довкола. Стелажі червоні, червоні корінці книжок різних відтінків, бланки для замовлення книжок та журналів із червоними графами. Що там було написано? Маркес чи Маркс? Уже не роздивитися, не навести різкість. Книжки вивалені на підлогу, і жмуток довгого волосся також червоного на них. Розтерта дерев’яним паркетом кров, як неякісна фарба, що не зафарбовує попереднього шару, а лише остаточно псує його. І квітна капуста, як вилущений мозок, червона. Хто тут був, що тут було? Я нічого не пам’ятаю. Не знаю, як опинилася. Я ж тут учуся в університеті. Я не знаю? Так, тільки червоний.
***
У бібліотечномій інтернет-залі за комп’ютером сидів миршавий чоловік. Він сказав, що він з Якутії. У нього була відкрита стрічка новин: «Луганчанка знайшла в хлібі дохлого щура», «У Луганську сепаратисти захопили СБУ»… Він розказав, чому він приїхав. Сказав, що він разом з тими, тут, з того боку парку, у захопленому СБУ.
–А чому ви не робите це у своїй Якутії? — спитала я. — А? Чому в Якутії не захопите кілька будівель?
– Там люди не готові до змін, не готові ще. А ви гаряченькі, буде багато ваших добровольців. А зміни будуть грандіозні!
– Слухай, якут, – обізвався наш постійний читач, сивоволосий чоловік за сусіднім комп’ютером. Прізвище не пам’ятаю. Звати Миколою. – Бери своїх якутів, чеченів, хто там ще з вами? Та валяй з ними в свою Якутію!
Якут тоді встав і вийшов. Невже образився, подумала я. До мене підійшла Іда, донька нашої співробітниці. Вона терміново хотіла побачитися зі своєю мамою. Вони там посварилися, чи що, тобто не хотіла до неї дзвонити, а саме побачитися. У книгосховище так просто не потрапиш. Воно знаходиться по центру бібліотеки і туди можна дістатися лише на ліфті, що схований між стелажами стійки замовлень. Вона хотіла, щоб я її завела до ліфту, бо без співробітників туди не пускають. Там далі вона вже сама знає, що і як. Це ж не вперше. Але якут повернувся і не сам. З ним було до двадцяти молодих пацанів з автоматами. Усі були в камуфляжі. У мене серце в п’ятки пішло. Один з них зачепив прикладом мене і я відсахнулася. Ледь не впала на Іду. У чому вона була? У червоній футболці та джинсах. Потім вони підскочили до сивого чоловіка, Миколи, заламали руки та поволокли його до виходу. Він кремезний, виривався, але без толку. Ще харкався кров’ю, можливо, йому вибили зуба. Якут лишився та заштовхав мене в бібліографічний відділ, а Іда щось йому кричала. Не займати мене чи щось подібне.
Що? Як усе почалося? Я ж уже розказала вашому напарнику. Чоловік, із залисинами, миршавий. Так. Подзвонив кудись і прийшли ці з автоматами. Бандити якісь. Читача поволокли, мене закрили отут. Прямо тут. Так. Іда кричала... Була у червоному, я ж уже казала…
Всеукраїнська правда
6 квітня 2014
20:04
У бібліотеці в Луганську вбили людину
У Луганській обласній бібліотеці знайшли фрагмент людського тіла. На місце подій прибули співробітники міліції. Наразі слідство встановлює стать та особу людини.
Від коментарів правоохоронні органи відмовляються.
Як повідомляє інформатор, можливо, ідеться про людський мозок.
Спеціальний кореспондент «Всеукраїнської правди» в Луганську перевіряє інформацію.