Українська письменниця, поетеса та есеїстка Оксана Забужко наразі є одним із провідних голосів сучасної української літератури на Заході. У Швеції вона – одна з небагатьох представників малочисельної когорти українських письменників, перекладених на шведську мову. У 2014 році, після російської анексії Криму та розгортання війни на Донбасі, Забужко написала про те, як воно – говорити від імені країни, про яку весь світ практично нічого не знає. Вона говорила про те, як ця «невидимість» стала однією із передумов розгортання російської воєнної агресії. Свій текст Забужко завершила фразою : «аби хоч цього разу світ почув».

Після повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 можемо лише констатувати, що ми не почули. Не чули, як мали б чути.

*

Складається враження, що російська влада дійсно вважала, що їй вдасться поставити Україну на коліна бліцкригом. Що після перших днів ракетних та артилерійських атак країна складеться, як картковий будинок. Що армія України не буде чинити гідного опору і невдовзі здасть свої позиції. Що населення країни буде деморалізоване і непевне у своїх орієнтирах, що місцеві жителі стануть легкою здобиччю пропагандистських кампаній нової окупаційної влади. Саме до такого сценарію Кремль готувався покладаючись на досвід Криму та Донбасу 2014 року.

Але Україна не склала зброю в перші дні війни. Цього не сталося не лише завдяки тому, що українська армія була краще озброєна і більш мотивована, ніж у 2014 році. І не лише завдяки тому, що у армії за плечима вже був восьмирічний досвід ведення війни з російськими і проросійськими військовими угрупуваннями на сході України. Цього не сталося перш за все завдяки тому, що українське суспільство цього разу було готове дати відсіч агресору.

Невдовзі буде два місяці від початку російського вторгнення в Україну. І зараз вже починає ставати зрозумілим, з якою саме війною ми маємо справу. Найперше, на чому слід наголосити, це на тому, що російське вторгнення в Україну – НЕ війна двох конкуруючих за території держав. Це – однобічна загарбницька війна, розгорнута колишньою колоніальною імперією з метою відвоювати свою колишню колонію, а разом з тим раз і назавжди стерти з лиця землі ті культурні, мовні та політичні традиції, що якимось чином можуть сприяти зміцненню нещодавно здобутої незалежності цієї колишньої колонії. Саме тому культурна спадщина України є окремою мішенню у цій війні, а до списку осіб на затримання окупаційним режимом входять не лише представники української влади, а й письменники та інші представники інтелігенції.

Саме тому це й не війна, в якій цивільне населення страждає лише внаслідок так званих колатеральних втрат. У цій війні цивільне населення є прямою мішенню. Причин цьому може бути кілька. Одна з них – очевидна і практична: якщо придушити бажання населення до опору, то це послабить державну оборонну здатність України. Проте нещодавно світові відкрилась ще одна, набагато глибша і жахливіша причина атак на мирне населення. Російська військова агресія в Україні носить характер війни на знищення. Те, що війна спрямована на знищення всього «українського» означає також і винищення українців як народу. Статті у провідній російській пресі відкрито окреслюють ідеологічні засади етнічної чистки в Україні. Патріарх російської православної церкви дав особисте благословення на розгортання цієї кампанії. А коли на початку квітня російські війська ретирувалися з північно-західних околиць Києва – міст Буча, Ірпінь і Гостомель – світ побачив жахливі наслідки цієї «етнічної чистки»: братські могили, зґвалтування, мародерство, руїни. В Маріуполі бачимо іншу практику: ціле місто знаходиться в блокаді й помирає від виснаження й голоду. А у тіні цих жахливих новин із фронту, до нас долітають й свідчення про третю форму терору: українців примусово висилають до російських територій. Історії очевидців свідчать про «фільтраційні табори», про людей, в яких відбирають документи і від яких відлучають дітей. Ми маємо надію, що систематичний характер і масштаб російських військових злочинів буде встановлено на військовому трибуналі. Та те, що ці військові злочини є фактом, не викликає жодних сумнівів.

Ми не бачили нічого подібного на європейській землі з часів Югославської війни у 1990-х. І можливо, це – лише початок.

*

Ми започатковуємо серію публікацій PEN/Opp присвячену Україні, аби донести до читачів свідчення із самого пекла цієї війни. Та у довгостроковій перспективі ми хочемо, щоб світ нарешті почав чути Україну, як про те писала Забужко. Нашою метою є також збір коштів на конкретну гуманітарну допомогу жертвам цієї жахливої катастрофи. Гроші, що наразі надходять до кризового фонду Svenska PEN, в повному обсязі спрямовуються до фонду допомоги українським діячам культури в Україні та за її межами, який було засновано українським, білоруським та польським центрами міжнародного PEN-клубу у співпраці з польським фондом Open Culture.

Для Svenska PEN такий вияв солідарності з Україною є цілком природним і логічним продовженням роботи фронту літературної солідарності, розпочатої в 2020 році, як реакції на спалах і придушення революції в Білорусі. Наразі мережа письменників, перекладачів і активістів, що тоді сформувалась на тлі подій у Білорусі, робить усе можливе, аби гідно прийняти виклики, поставлені кризою в Україні. Адже насправді крізь долі Білорусі та України проходить одна червона стрічка. Трагедії цих двох країн зовсім різні, але водночас тісно сплетені. Зараз, коли Україна зі зброєю в руках бореться проти російської окупаційної армії, Білорусь вже живе під російською окупацією, розгорнутою в тиші й за згодою диктатора Лукашенко.

У нашій роботі з Білоруссю найважливішим завданням було сформувати громадську думку, а також утримати увагу світу навколо країни після перших тижнів революції й посиленого міжнародного інтересу до цих подій. Ми ставили також за мету пробудити шведське суспільство і шведських політиків. Чинити тиск на економічний сектор і відповідальних осіб. У випадку з Україною всі ці частинки пазлу вже були на своїх місцях. Ми є свідками величезної хвилі солідарності, що прокочується всім шведським суспільством: від органів влади й великих організацій до окремо взятих громадян, що відкривають двері власних домівок для українських біженців. Державна політика переформатовується небаченими темпами, а шведський підприємницький сектор нарешті йде з ринку східнослов’янських диктатур. В таких обставинах наша роль стає трохи інакшою. Та основною лишається одна важлива місія: тримати Україну в центрі уваги і продовжувати вести дискурс навіть із плином часу. Привертати увагу до творчості українських літературних постатей і літературних форм вираження, як до центрального аспекту українського супротиву і шведського вияву солідарності з Україною.

*

На цьому шляху на нас чекає величезна робота. На літературній карті Швеції Україна значною мірою й досі лишається білою плямою. Публікація творів у шведському перекладі обмежується лише кількома віршами та поодинокими уривками з романів, здебільшого опублікованими в періодичних виданнях. Є ще одна чи дві антології. І три романи: два авторства Сергія Жадана (що наразі бере участь в обороні Харкова) і один вже нам відомої Оксани Забужко (що зараз перебуває у Варшаві).

На цьому ми повернемося до крику про допомогу від Забужко в далекому 2014. Якби ми більше перекладали, більше читали і більше слухали, більше говорили один із одним, тоді б ми набагато глибше і серйозніше відчували той біль, який несуть із собою усі події сьогодення. Біль, спричинений війною у Криму та на Донбасі в 2014. Біль придушених повстань у Білорусі в 2020. Тоді б нам було складніше ігнорувати те, що відбувається зараз. Розпач змусив би нас говорити, порушити ту тишу, у лоні якої російський режим готувався до повномасштабної війни. Можливо тоді б сьогодні і не було цієї жахливої війни у Європі.